Залучення жінок до бойових дій в роки Другої світової війни спровокувало у сучасній історіографії дискусію стосовно мотивів мобілізації жінок. В епіцентрі дискусії опинилися питання, поставлені
сучасною російською історіографією, але не дозволені державною політикою пам‘яті, а саме: співвідношення волонтерства та примусу, політичного контролю і національної самосвідомості, пасивної
участі і героїчної жертовності в ході війни і роль цих факторів у перемозі, серед яких приклад жіночої участі у Другій світовій війні виступив особливо цікавим. Це пов‘язано з тим, що жінки в СРСР не були військовозобов‘язаними, хоча військове законодавство СРСР передбачало в разі необхідності обов‘язкове залучення жінок до лав Червоної армії для проходження служби у допоміжних військах. О. Ніконова підкреслила, що мобілізація жінок, проведена в СРСР, не розходилися з принципами, декларованими ще до війни, оскільки згідно з цими принципами та уявленням про майбутню війну, жіночу участь в захисті вітчизни було обмежено службою у допоміжних і тилових військах, організацією протиповітряної оборони і роботою на виробництві, але у зазначені рамки не вписувався феномен жіночого волонтерства. Саме жінки-добровольці зазвичай представляли для дослідників основну проблему, змушуючи дошукуватися до мотивів, через які вони відправлялися на фронт виконувати ?чоловічу роботу. На думку багатьох російських істориків, саме колосальні втрати радянських військ на початковому етапі війни привели до того, що в 1942 році в СРСР була проведена масова мобілізація жінок на службу в діючу армію і в тилові з‘єднання. Тільки на підставі трьох наказів наркома оборони Й. Сталіна від квітня та жовтня 1942 року, порівняно недавно розсекречених і опублікованих в Росії, підлягали мобілізації 120 000 жінок, а за мобілізації ЦК ВЛКСМ на військову службу були призвані близько 500 000 дівчат, 70% яких
служили в діючій армії. У 1941 році був оголошений наказ про мобілізацію всіх службовців в армії на добровільній основі, а в травні 1942 р. – кадрових і вільнонайманих службовців цивільного повітряного
флоту, де також знаходилося чимало жінок [20, с. 15]. Російські історики звертають особливу увагу на те, що мобілізаційна політика радянського керівництва піддається історичній реконструкції на відміну від реакція
жінок на мобілізацію, яка залишилась невідомою, але могла б найоб‘єктивніше визначити мотиви жіночої служби.
Аналіз мотивів жінок добровільно вирушили на фронт, проведений сучасними російськими істориками на основі джерельного матеріалу, продемонстрував їхню класифікаційну різноманітність, зумовлену особливостями діяльності жінки в роки війни. Для жінок воїнів головним мотивом було прагнення помститися за загиблих родичів або чоловіка чи бажання наслідувати приклад батьків. Інший комплекс мотивів сконструйований дослідниками на основі аналізу спогадів жінок, які воювали в партизанських загонах, оскільки вчинками жінок, що опинилися на окупованих територіях, найчастіше керували почуття самозбереження, прагнення вижити. Збереглися у сучасній російській історіографії мотиви, сконструйовані радянським патріотичним дискурсом післявоєнного періоду, а саме: саморефлексія комсомолок,
мобілізованих ЦК ВЛКСМ для боротьби з ворогом по той бік фронту, наповнена патріотичними образами і емоціями.
